Я поставив цей вечір у штабі 2-ї армії, тобто в селі Метуран. Це село знаходиться на південному березі Гун, у кінці залізничної гілки, що тягнеться на схід уздовж цієї річки. Це було чисте, побілене село, в якому кожна хата була пронумерована, а на зовнішній стороні містився список людей, які жили всередині. Незважаючи на те, що це було китайське село, у ньому панувала атмосфера суворості, чистоти й порядку, яка частково нагадувала казарму, частково монастир, тож коли через кілька днів я побачив полум’я, яке охопило його, я почувався майже як людина, яка бачить, як гідну людину збивають і топчуть.
Однак я міг би рано побачити насіння гниття під цією прекрасною зовнішністю. Рядові, з якими я розмовляв, розповіли мені про наступ, який мав відбутися цієї ночі на лівому фланзі. Не знаючи справжнього стану речей, вони думали, що росіяни перехоплюють ініціативу, але говорили про це без ентузіазму. Вони були сумні й пригнічені на цій дивній неприємній землі, за яку анітрохи не хотіли воювати. — Я отримую тридцять п’ять копійок на місяць, — сказав один невмитий, меланхолійний хлопець. «Я не проти того, щоб мене вбили,
але якщо я втрачу ногу або руку, я не зможу потім працювати, і я буду отримувати тільки три рублі пенсії на місяць до кінця мого життя».
Майже всі солдати, яких я зустрів у Метурані, були пригніченими, сумними людьми, які часто зітхали, наче страждали від якоїсь фатальної внутрішньої хвороби. Навіть пісні, які я чув, як наспівували собі під ніс санітари, були дуже тужливі. Одна з найсумніших із них, яка описувала прощання призовника зі своїм домом, змусила мене згадати, навпаки, веселі процесії, які я часто бачив, проводжаючи японських призовників до казарм. Старий на вигляд чоловік, який доглядав мого коня, здивував мене, сказавши, що йому всього тридцять п'ять років. Він був резервістом і хотів додому. Вони всі хотіли додому. Серед небагатьох веселих був маленький жайворонок хлопця, який був офіціантом в готелі в Нижньому Новгороді. Одного разу він дуже конфіденційно прошепотів мені новину про те, що він належить до якоїсь дуже неортодоксальної секти, назву якої я забув. Інший, хлопець років сімнадцяти чи вісімнадцяти, з ніжною манерою і гладеньким обличчям дівчини, сказав мені, що він поляк і римо-католик, і що в усій російській армії було два римо-католицьких священика.