3 березня світало чудово. Згасли зорі. Місяць, який був найтоншим можливим півмісяцем, просто геометричною лінією, також зник. Бліде світло світанку відбивалося від снігу, що злегка вкрив землю.
Нарешті зійшло сонце, обіцяючи яскравий день. Зі сходом сонця почався відступ.
Ми рушили в бік Сухудяпу вздовж залізничної гілки, утворивши три колони величезної довжини.
На початку року я жив у Сухудяпу, або Сухупу, з козаками Міщенка, і я почувався, коли повернувся туди, як у людини, яка після довгої відсутності повертається до рідного села. Сухудьяпу був тихим, замкнутим, просторим; тепер повз нього проходила залізниця, і він був жахливо зайнятий, переповнений і забув про мене. Колишня резиденція генерала Міщенка була забита магазинами; а колишнє "Собрання" (клуб) Верхнюдинського козацтва було перетворено на лікарню Червоного Хреста. Нам з RikacheiT вдалося знайти грецьку крамницю, в якій ще залишилися консерви, і тут ми приготували першу пристойну їжу за кілька днів. Поки ми їли, сталася дивна річ. Мені довелося побачити в перед дверима — шановна маньчжурська жінка з гарним обличчям, майже римським у правильному обрисі, і з вражаючою гідністю, яка, на жаль, контрастувала з сухим листям і шматками соломи, які, примерзлі до її сукні, свідчили про те, що вона спала просто неба. Вона з тоскою дивилася в будинок, і, прагнучи передати кілька слів китайської мови, які я знаю, я запитав її, чого вона хоче. Тоді вона увійшла до кімнати, несучи маленьку дитину на руках і ведучи іншу за руку, і, вказуючи драматичним жестом на «кан», сказала хлипаючим голосом і зі сльозами на очах, що її діти народилися там. Це був вражаючий спосіб сказати, що будинок належить йому, і забобонному греку стало помітно незручно. Через кілька годин йому стало ще некомфортніше, коли японський снаряд налякав його з того дому та ледве не з розуму.