Звичайно, ще більш знехтуваними були поранені рядові. Я зустрічав їх довгі вервечки на вулицях Сухудяпу. Кілька з них одного разу прийшли до мене з ранами, зав’язаними брудними кишеньковими хустками, і запитали мене «раді Христа» про дорогу до «Перев’язочного».
Не будучи в змозі дати їм потрібну інформацію і знаючи, що мій акцент відразу видасть мене, я мовчав, після чого один із поранених схопив за руку гірше пораненого, ніж він сам, і сказав:
Ходи, братику! Ходи, голубчику туй мой, бачиш, ніхто не відповідає, ніхто не говорить.
Його тон був сповнений скорботної покори, а не гніву. Він був типовим слов'янином.
Дехто з козаків викликав у мене захоплення тим, що крав мішки кукурудзи для своїх маленьких поні, перш ніж сам узявся за «горілку», тим самим несвідомо виконуючи наказ свого козака-поета Давидова. Поруч важко працювала банда солдатів, завантажуючи ящики зі снарядами в потяг. Чому вони не відкинули всю дисципліну на вітер і не приєдналися до божевільної гулянки, яка точилася поруч з ними, я не можу уявити.
Інші солдати обережно піднімали поранених на посеельке (ноші). Навіть серед цього невимовного галасу деякі сестри Червоного Хреста, вся їм честь, залишилися на своїх постах не тільки стриманими, але й веселими. Пригадую, як маленький Рікачів суттєво привернув увагу однієї з них, великої червонощокої дівчини, з поставою цариці та безтурботним самовладанням однієї з героїнь Тургенєва, на свого коня, якого він прив’язував на подвір’ї лікарні, маючи на увазі, що вона буде стежити за ним, бо в цей час усі відмінності між «meum M» і «tuum» вичерпалися. Прислухавшись на секунду, її темні очі, наповнені веселістю, легенько полетіли назад до дверей лікарні.
плескаючи в долоні, даючи волю ясному, дзвінкому сміху, пам’ять про який мені подобалася ще кілька тижнів. «Так! Так!» сказала вона, «тож ти хочеш, щоб я охороняла («вступеет' в'караоол») над твоїм дорогоцінним конем. «Спасибо» (дякую), я маю достатньо роботи, щоб доглядати за своїми маленькими хлопчиками» — і, звичайно, вона мала, бідна дівчинка, бо поранених несли десятки.
Повідомлення, які час від часу приносили нам козаки щодо наступу ворога, не були перебільшеними. Японці наступали з силою затоплення. Їх праве крило накотилося, як припливна хвиля, на села Санкіац, Сяофансін і Ментапу. Їхній центр вигнав росіян з Метурана, Даванганпу (який я покинув лише кілька годин тому) і Данджанхая, колишнього штабу Церпіцького. Їхнє ліве крило прокотилося вздовж західного берега Хун, захопивши Вокіапу в тилу Сухудяпу, села, в якому я стояв. Можна було майже уявити, що він чує дедалі більший гуркіт цього шаленого наступу, що він може вловити, як глибокий гуркіт розкутих вод, звук цього наступаючого океану озброєних людей.