Сцена в Товтаїдзе в цей момент глибоко врізалася в моїй пам'яті. Полковник малює на землі карту кінчиком піхов і розмовляє, хоча жахливі візити Шімози час від часу заважають мені вловити, що він говорить. Снаряди викидають темні хмари землі. З гуркотом між нами рвуться снаряди. Це пекло. Двоє мертвих лежать на узбіччі, а двоє живих важко працюють, щоб викопати для них могилу в цій мерзлій землі. Дикий, відверто переляканий погляд бійців, які є
1 БЕРЕЗНЯ І 2 БЕРЕЗНЯ 233
заховані в окопах. Небо затягнуте хмарами. Офіцери надзвичайно привітні, але ніхто не дивиться комусь прямо в очі, щоб його таємниця не була розкрита, щоб не виявилося, що його власне око невпевнено обертається в орниці, що його щоки почервоніли, а його поведінка трохи нестабільна та перебільшена. Наші коні пасуться мирно, наче й не було війни. У таких випадках завжди можна дістати їм багато корму, який залишився позаду в плутанині. Речі брешуть — типові російські речі. Ось довге складене сіре пальто у формі хомута для шиї коня, обидва кінці якого зустрічаються та скріплені за допомогою дуже чорної та закопченої олов’яної каші. Очевидно, його призначали для носіння на плечі. Також багато закривавлених непоказних лахміття, сумних нагадувань про поранених. Патріархальний солдат шкутильгає повз, весь згорблений, наче розламаний надвоє. Він лише поранений у руку. Приходить інший чоловік, благоговійно несучи шинель пораненого. Третій приносить свою гвинтівку і патрони. Полковник легкий до цих людей. Він не лається на них і не відганяє назад на фронт, як це зробив би англійський чи американський офіцер. Він привітно розмовляє з ними кілька хвилин, а потім дозволяє їм продовжувати. Шрапнель розривається серед дерев по той бік дороги, горобці з різким невдоволеним стрекотанням летять у кожну точку компаса, а прив’язані коні стрибають. Кулі піднімають пилюку на дорозі. Наближається вечір, і ми з Рикачовим дуже хочемо знати, де знайти 8-й корпус. Нам сказали, що їхня штаб-квартира знаходиться в Даванганпу. Свинцевий
Шторм осколків і шимозів триває. Я часто виявляю себе бурмочучи: «Які жахливі хлопці ці японці! Яка надлюдська наполегливість! Яка неймовірна хоробрість! Як мало я думав, що незграбні гладенькі хлопці в уніформі, яких я так часто зустрічав, гуляючи рука об руку в парку Уєно, як дрезденські пастушки, виявляться такими демонами для війни! Що можемо ми, будь-хто з нас — англійці, Німці, французи, росіяни — що будь-хто з нас може зробити проти раси, яка боїться найвищої смерті не більше, ніж ми боїмося дощу? «Серед упертого, безперервного, роздратливого галасу слова цього дурного француза звучать у моїх вухах, як глузливий сміх диявола.