Для Рікачеффа та мене все починає виглядати серйозно, насправді воно виглядало серйозно вже деякий час. На півночі, півдні, сході та заході йде вогонь, і ми не знаємо, де друг, а де ворог. Росіяни, з якими ми подорожуємо, так само спантеличені, як і ми. Власне кажучи, вони думали, що ми знаємо дорогу, і йшли за нами. Нарешті, з’явившись із клубу диму, ми раптово натрапляємо на велику групу чоловіків, напружених, чекаючих зі зброєю, спрямованою на нас. Це як зіткнутися віч-на-віч з тигром, який готується до стрибка. Проте, оскільки вони виявилися росіянами, Рікачев під’їжджає до офіцера й із захоплюючою й дитячою відвертістю розпитує його про речі, про які слід говорити лише пошепки на таємних військових радах. І, як це дивно, йому відповідають. Відповіді приходять повільно й похмуро, однак, як краплі із зів’ялого апельсина. Потім настає пауза, і офіцер каже, замислено напівпро себе: «Тут багато японських шпигунів. Не можна бути надто обережним. Один із них прийшов сюди днями, представляючи себе бути з Генштабу і досконало говорити російською».
Рікачев сміється і каже: «Ну, якщо ви боїтеся, що ми шпигуни, то ми підемо з вами в Генеральний штаб і покажемо вам наші документи».
Але офіцер, дуже молодий і простодушний, не хоче про це й чути.
— Ні, ні, — квапливо відповідає він. «Я не вас маю на увазі. Але зараз, саме в цю хвилину, підійшов до мене солдат і каже: «Ваше Благородие, — каже він, — може, це не росіяни». "
І справді, я помітив одного чи двох солдатів, які в темряві вдивлялися в моє обличчя та дивне сідло. І мого мовчання, і дуже маленького розміру Рікачева достатньо, щоб викликати в них підозри.
Нарешті ми підходимо до штаб-квартири Мілоффа, пограбованої хатини в напівспаленому селі. Місце холодне, незатишне, перевернуте, наповнене високими офіцерами в хутрах і шпорах, які гаряче обговорюють речі над картами, при світлі однієї тьмяної свічки. Мілофф приймає нас люб’язно, але розсіяно, але каже, що, оскільки немає житла, і він сам від’їжджає за кілька хвилин, він відправить нас до Давангангпу разом зі своїм ад’ютантом, який прямо виїжджає. Я чекаю майже три години, слухаючи незрозумілу для мене дискусію і намагаючись прочитати фрагменти «Нового времени», які наклеєні на щілини в стінах і діри у вікнах і які, взяті в поєднанні з іншими знаками, вказують на те, що це місце колись було затишною квартирою деяких офіцерів.
Нарешті ад’ютант, молодий, красивий, говіркий чоловік, каже нам, що готовий почати. Коли ми підемо
1 БЕРЕЗНЯ І 2 БЕРЕЗНЯ 243