1 БЕРЕЗНЯ І 2 БЕРЕЗНЯ 231
годин тому, ніхто не знав, у якому напрямку. Село було схоже на римські катакомби, бо більша частина його була під землею, а його підземні будинки — я маю на увазі, звичайно, російські траншеї та землянки — були безлюдними, так само як і його наземні будинки, у деяких з яких, здавалося, було залишено велику кількість запасів. Полк, Волинський полк, стояв біля стін і будинків позаду цього села, яке росіяни називали Товтаідзе, але це місце не було обстріляне. Справді, японські снаряди розривалися за кілька верст перед нами, на узліссі дерев, що позначало обрій звичайної голої рівнини. Якраз перед цією кінцевою окраїною ми побачили російський вогневий рубіж. Хтось із творців лежав, хтось просувався короткими ривками, хтось застрягав за пагорбами, хуторами, берегом річки, хтось з великою обережністю хитався то праворуч, то ліворуч. Поки ми спостерігали за цією сценою, десятки солдатів були зайняті грабуванням запасів, залишених у Товтаїдзе штабом, і в яких було багато різного провіанту. Роблячи це, вони вільно викривали себе, але яка в цьому була шкода? Японці по них не стріляли — ймовірно, не могли стріляти через дальність. Небо було ясним, але атмосфера була зловісною і загрозливою, наче ось-ось гроза.
Несподівано, як перші великі краплі дощу, що передвіщають тропічну зливу, кілька шимозових раковин випадково впали в різні частини села. У цей час ми з Рікачевим йшли за полковником Волинського полку в інше місце, де там були деякі офіцери, з якими він хотів нас познайомити. Але не встигли ми зробити багато кроків, як пекло розв’язалося навколо нас. Звичайний снаряд розривав землю. Злива осколків куль стрибала по дорозі, як град. Один снаряд розірвався менш ніж за шість футів перед полковником, який йшов попереду, засипавши нас усіх брудом і глиною. Наші вуха були наповнені вибухами, як удари грому. Тил села був у всякому разі більш небезпечним, ніж фронт. Велика траншея, що проходила за звичайною глинобитною стіною, була заповнена солдатами з стривоженими обличчями. Земля позаду них була так густо всіяна осколками, що я незабаром наповнив свої кишені цими зловісними цікавинками.
Волинський полковник справив на мене враження як один із найкращих вояків, яких я коли-небудь зустрічав, простий, підозрілий, спокійний, сміливий, некомунікабельний. «Ми повинні сьогодні втримати це село, і ми його втримаємо», — сказав він. У будь-який інший час я б подумав, що він хвалиться, але не в такий момент. Він пояснив мені, що російська лінія на північ від Сандіпу та на південь від Чантангу відступила, але дві дивізії росіян пішли розвернути лівий фланг японців.