Найбільше, звичайно, зробила наша власна артилерія шуму, а не японської артилерії, але, тим не менш, наша небезпека була значною, і я не зовсім знав, чи захоплюватися, чи звинувачувати Церпіцького за такий ризик. Коли він надіслав мені повідомлення, щоб я прийшла з ним поснідати, я вирішила, однак, лише милуватися ним.
Мені здалося, що японці знали, що ми в цьому селі — можливо, за нами йшли солдати, які стріляли по нас зі стін палаючого села — у всякому разі, два снаряди розірвалися на передньому дворі нашого будинку, а один осколок пробив дах кімнати, де сидів генерал Церпіцький і його ад’ютант, наповнивши кімнату пилом, але не завдавши більше шкоди. Багато куль також влучили в стіни будинку, а ще багато нешкідливо свистіло над головою.
Я провів у цьому домі лише близько години після світанку, але міг би написати про це книгу завдяки дивовижній чіткості, з якою в цей період надмірного напруження кожна дрібниця відображалася в моїй пам’яті. Я пішов на вулицю, щоб помитися біля мерзлого корита для коней, і я ніколи не забуду, як безлюдно виглядала та вулиця. Це була не втеча раннього ранку — це була втеча смерті. Лондонське містечко мало виглядати так під час Великої чуми. На розі вулиці лежав мертвий кінь. Далі лежав мертвий чоловік. Поступово російські війська прокралися повз мене з мовчанням і обережністю злодіїв у спальні. Мені не варто було б так ретельно вмиватися в цей конкретний час, якби не той факт, що, не вмиваючись кілька днів, мої вії забилися пилом. Поки я вмивався три Shimose
Снаряди швидко падали одна за одною позаду будинку генерала, і оскільки тепер здавалося певним, що японці справді знали, що ми там, Церпіцький вирішив піти, і відповідно ми пішли на схід через рівнину, галопом у великій швидкості, серед клубів непроникного пилу, який іноді дозволяв побачити голови та тіла козаків — іноді одні голови. Ми повернулися аж до Тапау чи Дапу.
РОЗДІЛ XII
5, 6 І 7 БЕРЕЗНЯ
5 березня припало на неділю, і, якщо говорити порівняно, це було щось на кшталт суботнього спокою, принаймні на мою думку. Цілий день я залишався в Дапу з Церпіцьким, спостерігаючи на безпечній відстані за великим півколом розривів снарядів. Однак незабаром мені стало нудно. Це було наче дивитися футбольний матч на такій відстані, що видно було лише пил, який піднімають гравці. Був чудовий день, і сонце яскраво освітлювало довгі черги поранених, яких несли повз, і численні нерозірвані японські снаряди, розкидані по полях.