На півдні Мукден був тепер невидимий, але здалеку я бачив дим від його горіння. На південному заході, де напередодні точилися запеклі бої, я бачив серію маленьких пожеж. Вони не палили села, бо всі села вже були спалені. Ні, це були вогнища, які японці запалили, щоб знищити своїх мертвих, і вони мерехтіли вдалині, як смертельні вогні, як примарне полум’я, яке російський «муджик» іноді бачить мерехтливим над могилами.
Коли ми перетнули залізницю, наш старий полковник звернувся до своїх людей у звичному пісенному стилі російських лідерів, назвавши їх «молодці» (хоробрі хлопці), і сказав їм, що вони переможуть і розгромлять японців; але замість тривалого розміреного крику, яким російських солдатів вчать відповідати на будь-яку промову свого командира, запанувала абсолютна і зловісна тиша. Бідні дияволи надто часто чули такі розмови.
Навіть підлеглі офіцери не мали надії на успіх. «Ми оточені, — похмуро сказав мені один молодий лейтенант, — нас візьмуть у полон».
Це був реѣрен кожної розмови. Постійно можна було почути, як рядовий казав отрязалее («відрізано»), propalee («загублено») і ну братці шабаш! («Тепер, браття, ми закінчили»). Було щось поетичне і водночас тривожне в тому, як вони завжди невиразно називали японців як
«він» (on'), ніби нас переслідували не люди, а якийсь жахливий звір.
Здавалося, що кілометрами ми не топталися ні на що, крім гвинтівок і патронів, які якась попередня колона викинула. Ми також натрапили на багатьох з цих колон поранених. Один чоловік, осліплений пострілом на обидва ока, кинувся за нами і закликав нас, ради Бога (радеє Бога), не залишати його. Я зупинився, поки він не підійшов, і заговорив з ним. Він пошкандибав уперед, широко розкинувши руки, щоб не пропустити мене. Нарешті одна його рука торкнулася моєї кобури й гарячково схопила її. «Ти піднявся, о брате, о маленький ангел!» — сказав він.