Я помітив, що ми пройшли крізь чотири різні типи місцевості: першу рівнинну місцевість, над якою, здавалося, щойно пройшов гігантський паровий каток, зрівнявши все з землею та не залишивши по собі лише поранених людей, мертвих коней і зламаних возів; потім плоский, куль-
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
опустошена земля, в якій доводилося проходити борозни; потім рівна оброблена земля, по якій ми ходили по борознах; і, нарешті, трав'яниста і злегка горбиста місцевість.
Ці борозни були замерзлі, як мармур, і йти поперек них було гірше, ніж марширувати з горохом у чоботях, бо вони були недостатньо віддалені одна від одної, щоб зробити один крок, і, оскільки вони були невидимі в темряві, часто приходив «посікач». Час від часу з тупітом і брязкотом спорядження спускався великий солдат, схожий на падіння запряженого коня. Це було наче ходити по біговій доріжці, це було наче смикати весло на марокканській галері; але поступово я звик до цього, так само, як я міг, я вважаю, звикнути до збирання дуба, і непорушно та механічно йшов далі. Здавалося, що я все життя займався такою роботою. Я намагався, але безуспішно, уявити, що саме в цю мить люди сідають за обіди в «Карлтоні», купують «спеціальні страви» на Стренді та викладають закони про битву в клубах. Важко було усвідомлювати, що деякі частини світу набридли всім цим, але щоразу, коли я зосереджувався на цій проблемі, я пропускав борозну і стрімголов йшов на землю. Ходити по цих борознах також було дуже стомлююче, оскільки вони були лише на відтінок завузькими. Горбиста місцевість, в якій ми опинилися перед світанком наступного ранку, була не набагато кращою за ту, яку ми подолали вночі, оскільки містила несподівані яри та пні дерев.