Як на зло, один із них з ревом увійшов у храм саме тоді, коли ми розмовляли. Наказавши мені взятися за нього, Дай-Лама поспішно пішов до своєї кімнати й обережно замкнув двері, обшиті решіткою та папером; але в Китаї двері дуже часто є лише символом приватності, і великий солдат міг пройти крізь них, не знаючи, що на його шляху була якась перешкода. Дуже м'яким і тихим голосом я спитав солдата російською мовою, до якого він полку; і, прийнявши мене, мабуть, у його нетверезому стані, за офіцера, він невдовзі знову вийшов після деяких незв’язних бурмотінь; після чого Дай-Лама та його поголені ченці вийшли зі своїх схованок і в один голос привітали мене як свого благодійника та визволителя, якого Будда винагородить. Однак я поїхав геть, щойно мій кінь нагодувався, бо дуже сумнівався, чи досягну такого ж успіху з наступним відсталим.
На вокзалі земля була вкрита звичайним сміттям літаючої армії, і орди китайців, схожих на шкідників, привласнювали собі скільки могли, включно з понівеченими рушницями та багнетами. Багато російських солдатів проходили повз у досить хорошому порядку, але смертельно втомлені. Вони часто сідали або лежали на землі, щоб трохи відпочити. Двоє чи троє з них викопали жалюгідні докази російських устремлінь у вигляді кількох льодових брил, яких комісаріат закопав у великій кількості з розрахунком на майбутнє літо, і жадібно їли лід. Я їхав між палаючими будинками на станції, аж поки не побачив, що через боєприпаси, що залишилися в них, кулі летять, як у бою.
Одного разу я підійшов до солдата, який лежав на землі, очевидно, при смерті, і сфотографував його, водночас відчуваючи, що я був звіриною за це. Щоб спокутувати свою безсердечність, я потім підійшов до бідолашного чоловіка, щоб перевірити, чи не можу я йому чимось допомогти, але був розчарований, коли один із його товаришів грубо сказав мені, що він просто п’яний.