чоботи, шкарпетки, пеліси, дохлі коні, мішки з борошном, рушниці, багнети, обойми та патрони. Багнети й рушниці здавалися новоспілою. на жаль! вони були єдиним урожаєм Маньчжурії того року.
З великими очима ми стояли, споглядаючи цю уламку, як споглядали б на труп, коли раптом нашу задумливість перервав раптовий дощ рушничних куль. Ping! пінг! пінг! пінг! вони жорстоко зарилися в залізничний насип поруч із нами, піднімаючи невеликі клубочки пилу. Цей насип був на десять футів вище рівня рівнини, але приблизно за двадцять ярдів попереду його перетинала дорога, до якої ми всі кинулися миттєво й одночасно. Я погано пам’ятаю, як наш загін зробив негайний і щедрий внесок у колекцію курйозів, які вже були всіяні землею, як несамовиті солдати лупцювали верхи на возах, як вершники одним кроком взяли той десятифутовий насип, як піхотинці біжать, як зайці, з екіпіруванням, що стукає навколо них, ніби їх несе тайфун.
Молодий офіцер-сибіряк, з яким я їхав, затягнув свого неспокійного коня буксиром, відкинувши його навшпиньки, і, не виймаючи цигарки з-поміж губ, твердо вилаявся. Це був останній раз, коли я бачив його.
Коли я перейшов на інший бік насипу (я був одним із перших), то застав там близько п’яти тисяч солдатів. Деякі з них йшли на північ. Довга шеренга з них лежала на вершині валу, стріляючи щосили в японців, яких було зовсім непомітно. Багато хто стояв нерухомо. Я підійшов близько до бази на набережній, щоб якнайкраще сховатися, але з жахом виявив там тіло солдата, якого, очевидно, влучили, коли він стояв на цьому місці.
Нехай військові як можуть пояснюють феномен, та набережна не була захистом. Далі я знайшов ще одного мертвого чоловіка. Тоді я зупинився. Ніде не було безпеки.
З півночі з пилової бурі кинулися люди. Вони поспішали, ніби їх переслідували людоїди. Серед них був молодий полковий хірург, стильно одягнений, якого я наважився розпитати. Деякий час він не міг говорити, а обличчя його працювало, наче він прийняв отруту. Нарешті він шалено замахав руками, і це, здавалося, полегшало, бо він почав розповідати жахливу історію. Я висловив жахливе співчуття, хоча вловив лише слова: «Нас оточили — розбили осколками — весь полк знищили». Проте через деякий час він зміг пояснити, що полк, з яким він відступав, відкрив вогонь по деяких бурятських козаках, яких вони помилково прийняли за японців, і що, коли вцілілі пояснювали один одному справи, японці вийшли на сцену і були прийняті за бурятів, поки вони не підійшли дуже близько. «Це початок трагедії», — сказав я собі, охоплений жахом. «Як поранене, сліпе, розлючене чудовисько, приречена армія починає пожирати власних дітей. Один Бог знає, що чекає на нас цієї ночі!»