Минув час, і я не виявляв жодних ознак зради, розмахуючи прапорами чи запалюючи вогнища, чи будь-яким іншим підозрілим виступом, рядові солдати також почали поступитися й збиратися навколо мене. Один із них, на ім’я Сойкін, провів у Нью-Йорку більше року, але не міг сказати жодного слова англійською. Увесь той рік він провів у домі німця, якого називав Барис Енче, багатого чоловіка, який мав сім чи вісім коней і говорив російською. За його словами, це був наріжний будинок, який стояв на головній вулиці. Він був здивований тим, що я не впізнав його за цим описом.
Моя розмова з Сойкіним була перервана наказ про марш. Полковник побожно перехрестився і сказав: «В ім'я Бога (С. Богом) пустімо».
Наставала ніч, і, оскільки пилова буря все приховала, наші лідери подумали, що настав час відірватися. Їх план полягав у тому, щоб перетнути залізницю, пройти якомога далі на схід, а потім повернути на північ, щоб обійти японську перешкоду попереду, а не врізатися в неї.
Тоді я піднявся на насип і став, мабуть, востаннє в своєму житті між металами тієї фатальної залізниці, того ідола з дерева та сталі, за якого полягли десятки тисяч хоробрих людей — марно. Від Порт-Артура до Телісу, від Телісу до Та-шічіао, від Та-ші-чіао до Ляояна, від Ляояна до Мукдена, їхні кістки були розкидані по обидва боки, і в кружляючому пилу армія лепетаючих привидів, здавалося, мчала на північ із землі, над якою російські орли ніколи більше не помахають.
Переходячи колію, я кинув погляд на рівнину позаду. Воно було безлюдне, як долина сухих кісток. Єдиними його мешканцями були два трупи. Один, який носив маленький залізний хрестик святого Георгія, який дають солдатам, лежав на спині, але оскільки він був підпертий ззаду, мабуть, своєю великою полотняною сумкою, він завжди, здавалося, піднімався на лікті. Його рот був широко відкритий. Його голова звисала далеко назад, і він дивився прямо в небо з жахливим виразом застиглих очей. Здавалося, що він вимовляє гігантське богохульство проти Бога.
Другий лежав навзнаки, поклавши голову на зігнуту руку, і виглядав так, ніби він спить. Поза мертвими людьми було низькоросле дерево з єдиною засохлою гілкою, яка зловісно вказувала на північ. У пилу і туман здався мені худою фігурою пророка. На задньому плані була маса темних, гнаних штормом хмар, за якими згасало, як і надії Росії, останнє слабке світло дня.