Нарешті я зустрів полковника Юма, британського аташе, з армією Курокі; Полковник Краудер, американський аташе; Майор фон Етцель, німецький аташе (якого я раніше дуже добре знав у Токіо), і ще двоє інших континентальних аташе. Усі ці джентльмени були дуже добрі до мене, а також, мушу сказати, японці, які тиснули на мене безмежну кількість твердого печива. Дізнавшись, що я англієць, кожен рядовий, здавалося, вважав своїм обов’язком дати мені коробку сигарет, доки я нарешті не отримав колекцію, для вивезення якої знадобився маленький візок. Я оцінив цю доброзичливість ще більше, коли виявив, як надзвичайно мало ця японська колона привезла з собою у вигляді провізії чи тютюну.
Один з японських офіцерів розмовляв китайською. Інший говорив російською, і був дуже затребуваний як перекладач. Російські офіцери дуже використовували його, звертаючись до нього голосно і привітно, як і до рівного. Російські солдати також були як вдома, їм наказував японський рядовий, який, я припускаю, був у Владивостоці і говорив російською; але я міг бачити
По-перше, незважаючи на люб'язність японських офіцерів, існувала принципова різниця між російською оцінкою статусу в'язня та японською. Росіянин, здавалося, думав, що в'язень, який зробив усе можливе, не має чого соромитися і може тримати голову так само високо, як ніхто; тоді як на незбагненному японському обличчі я міг помітити відтінок презирства до людей, які дозволили взяти себе живими. У російському розумінні військовополонений — це хоробра людина, яка заслуговує не тільки на те, щоб з нею поводилися, але навіть щоб про неї говорили і думали як про неї; на думку японської армії загалом, полонений — це зганьблена особа, яку правила війни рятують від принизливості нечемного поводження, але про яку можна говорити або думати лише з презирством.
Дотримуючись такої точки зору, японці іноді не могли приховати свого подиву з приводу того, як вільно і легко поводилися росіяни, як голосно розмовляли і сміялися. На їхню думку, ув'язнений повинен опустити голову, говорити тихим і перерваним голосом і, якщо в ньому взагалі залишилася якась відвага, скористатися першою сприятливою нагодою, щоб покінчити життя самогубством.
Я скористався нагодою, щоб натякнути, що, хоч і дуже шкодую, що покидаю їх так швидко, я не проти, якби вони якнайшвидше відправили мене до Ньючванґа, резиденції найближчого консула; але вони просили мене врахувати, що мені потрібен відпочинок «після моєї втоми в Маньчжурії», і сказали, що в будь-якому випадку ввічливість вимагає від мене відвідати генерала Курокі. В'язень! О! ні! звичайно ні!
РОЗДІЛ XV
ВІЧ-НА-ВІЧ З КУРОКИ