І, власне, того зарядженого револьвера в мене так і не забрали. Я також зберіг російську карту і, що ще важливіше, список російських військ на місці, який я склав у своєму блокноті, тому що мене ніколи не обшукували навіть найпобіжнішим чином і ніколи не допитували, які документи я маю.
Інший «невеликий загін», про який говорив капітан Такасіма, був належним чином захоплений, але, незважаючи на це, зрештою мене відправили одного на чолі маленького імператорського гвардійця в червоних бриджах і коня, на якому ми з ним їздили по черзі. Він був такий ввічливий, що щоразу, коли я спішувався, він заперечував, що я недостатньо довго сидів у сідлі, і ледве він міг посидіти верхи на коні, як хотів злізти, щоб звільнити мені місце.
ВІЧ-НА-ВІЧ З КУРОКИ m
Насправді ми витратили стільки часу, намагаючись переконати один одного піднятися, що була серйозна небезпека, що ми взагалі ніколи не досягнемо пункту призначення. Він дозволяв мені відставати або скакати наввипередки, як мені хотілося, так що я був у смертельному страху, що випадково втечу й не нароблю бідолахи на біду. Власне кажучи, я, мабуть, спробував би використати свої знання про країну, щоб утекти тут чи потім по дорозі до Дальнього, якби мої охоронці незмінно були такими добрими, довірливими товаришами, що я не мав серця зловживати їхньою довірою. Кілька інших речей охолодили мій запал до втечі. По-перше, я можу потрапити в руки китайців і бути закатованим до смерті. По-друге, якщо мене схоплять окремі японські чи російські розвідники, я міг би бути ними вбитий через велику суму грошей, яку я носив. По-третє, у мене був доволі хороший шанс, навіть якщо я досягну російських рубежів, мене обстрілять деякі з аванпостів, перш ніж я зможу пояснити себе.
Місцевість, якою ми їхали, була горбистою, і ближче до кінця нашої подорожі ми перетнули річку. Літде Червоні Бриджі спитав мене, як називається ця річка, і я відповів: «Ляо-хо», відповідь на що він був дуже задоволений, оскільки він, очевидно, отримав інструкцію вести мене вперед і вперед таким чином, щоб я повністю втратив уявлення про напрямок. Звичайно, це був зовсім не Ляо-хо.
Сіфонтай, або село Курокі, як мені краще його назвати, бо я вважаю, що японці навмисно дали нам неправильну назву, було дуже маленьким і дуже перенаселеним хутором, у якому не вистачало місць для війська, а тим більше для полонених. Це було оточений кордоном охоронців, один з яких кинув нам виклик, але дозволив нам продовжити далі мого гіда, давши пароль. Мене негайно привезли до головного будинку в селі, резиденції штабу генерала Курокі.