Перше, що я пам'ятаю про 11 березня, це те, що мене розбудив солдат, бо я ненавмисно заснув. Мабуть, мені снився сон, бо, напівпрокинувшись, я думав, що мене викинуло морем, і гуркіт хвиль все ще лунав у моїх вухах. Я знайшов світ, який я навряд чи сподівався побачити знову, купаний у слабкому холодному сірому світлі, в якому я намагався впізнати деяких друзів, яких знайшов у темряві.
Це було важке завдання, бо вони, здавалося, не більше відповідали портретам, які я склав про них у своїй свідомості, ніж душевні портрети авторів, створені читачами їхніх книжок, відповідають дійсності. Я побачив солдата, який, можливо, був «людиною в башлеку», тому що він розповідав, що ми були разом цілу ніч; але він був лише звичайним, несвіжим на вигляд літнім рядовим, якого, коли він відійшов поміж своїх товаришів, миттєво стало не відрізнити від них. Я потиснув руку офіцеру, який дав мені воду; але він також був зовсім іншим, ніж я очікував.
Полковник, який був на коні, побажав мені доброго ранку по-французьки, а своїм людям подякував по-російськи, назвавши їх «Молодцами, ребятами!»
діти"), але у відповідь не було крику "Радее стараться" ("Раді зробити все, що в наших силах") від останнього. Вони надто часто чули ці компліментарні промови.
Незабаром після цього ми увійшли в широку пласку долину з деякими височинами позаду, характер країни, як я вже зазначав, зовсім відрізнявся від характеру рівнинного району Мукден.
На півдні був сосновий гай, який оточував маленьку святиню й оточувався муром, і в цей гай дехто з наших людей ходив бити, але не заради дичини, а заради мисливців — дичиною були ми. І мисливці були там, про що чітко свідчив залп із гаю та свист куль над головою. Лейтенант біля мене раптом плескав рукою по боці і сказав: «Чорт возьми!» («Бес мене візьми!») Його поранили, а через десять секунд він був мертвий. Наш полковник вигукнув напрямки; але, не слухаючи їх, чоловіки одностайно попрямували на північ у темпі, який дуже скоро перейшов у біг. При цьому багато хто з них голосно кричали, що це все помилка, що люди, які сховалися в гаю, були росіянами, а японців там взагалі немає.
Однак ці оптимісти продовжували бігти так само швидко, як і всі ми, і під час бігу вони здійняли дикий крик «Стой! Стой!» («Стоп! Стоп!»), очевидно, з наміром змусити тих, кого вони вважали своїми людьми, припинити вогонь.
Досягнувши височини на півночі, ми побачили на рівнині далеко на заході кілька ескадронів безсумнівно японської кавалерії; але хоч вони, звичайно, відрізнялися від козаків, як крейда від сиру, деякі наші люди радісно плакали
«Слава Богу! Наше! Наше!» («Слава Богу! Наші! Наші!») і заплескали в долоні від захоплення.