«О, дякую!» — сказав я; «Але ти даєш мені забагато. Мабуть, це біле вино?»
«Ні, — сказав він, — бренді. Це все тобі знадобиться після втоми в Маньчжурії».
Російські офіцери також отримали вдосталь бренді, і вони негайно віддали йому належне. Я впевнений, що тоді вони б віддали перевагу холодній воді або чаю, але японець твердо переконаний, що ні вдень, ні вночі росіянин не заперечуватиме проти чистого коньяку, причому вдосталь.
Потім прийшов лейтенант Шібоуя, теж ад’ютант
Імператорської гвардії — молодий чоловік, який розмовляє французькою, і який особливо розпитував про російського офіцера на ім’я Екке, мого знайомого — власне, ми були разом у Новому Краї в Порт-Артурі — якого він зустрів під прапором перемир’я безпосередньо перед боєм і з яким він, як солдат, обмінявся клятвами вічної дружби. Деякі з цих зустрічей відбулися безпосередньо перед битвою під Мукденом. Один зайняв місце в центрі строю, а син генерала Зарубаєва був одним із російських делегатів. Інший відбувся на правому фланзі 20 лютого, і більшість російських представників — з обох боків було по три офіцери і по три солдати — становили козаки. Обидві сторони привезли з собою біле вино, варену курку та шампанське, і, оскільки японці дуже добре розмовляли російською, була проведена дуже приємна година, і всі з обох сторін неупереджено напились і сфотографувалися в такому стані.
Саме японці запропонували ці соціальні зустрічі, і я думаю, що вони не мали жодної прихованої мети. Вони просто хотіли показати, що вони теж можуть пишатися і пити славу навіть з людьми, яких вони збиралися наступати через кілька днів з незрівнянною лютістю. Вони хотіли продемонструвати, що, незважаючи на ганебні історії, які поширювали щодо їхньої зарозумілості та тверезості в недільній школі, вони також були людьми і могли грішити так само огидно, як і будь-хто інший. #
# Оскільки було написано вище, я вважаю, що, пишучи у військовому періодичному виданні, що видається в Сполучених Штатах, американський військовий аташе дотримується діаметрально протилежної точки зору. Він розглядає ці зустрічі як приклади найвищого японського ремесла.
Потім до мене підійшли кілька японських військових кореспондентів. пан Ота, з Джіджі; Містер Коніші з Асахі; Містер Сайто з Nippon та інші. Декількох із них я знав у Японії, а одного зустрів там на щорічних маневрах. Він пояснив мені, яку вигоду Японія отримала від своїх спостережень про європейські війська та їхні домовленості під час проблем із Боксером, і, як зазвичай у японців, майже вибачився, говорячи про успіхи своєї країни. Японець, який хвалиться воєнною доблестю своєї країни, для мене немислимий.