Я так довго ототожнював себе з росіянами, я так часто їв їхній хліб-соль (хліб-сіль), що цей тріумфальний сміх мене дещо здригнув; але, зрештою, я не можу сказати, що почувався не на місці серед японців. Хоча їхні шляхи не завжди збігаються з нами, японці — люди; і білій людині не потрібно багато часу, щоб забути, що її шкіра не зовсім такого ж кольору, як його. Якщо коли-небудь виникне «жовта небезпека», це буде освічена небезпека, а не дикий, варварський, таємничий і нелюдський монстр, видіння якого декому мучили собі мозок.
На щастя, потяг негайно відправлявся до Ляояна, і ми з Харою знайшли порожній вантажний вагон, у якому ми розташувалися комфортно завдяки численним червоноармійським килимкам, які люб’язно позичив нам менеджер «Танко».
Близько пів на одинадцяту вечора ми були на станції Ляоян. Ляоян? Я не міг повірити своїм очам. Коли востаннє я бачив Ляоян, станційну платформу було переповнене російськими офіцерами і в буфеті було щільно. Злі вигуки «Бойку!» («Офіціант»); "Человек!" "Піво!" («Пиво»); «Ітте сюда!» («Іди сюди»); і зневажливі відповіді «Січасу!» («Негайно») заполонили ефір. То тут, то там була сестра Червоного Хреста або корейський хлопчик, який був дуже схожий на японця, і який, здавалося, не проштовхував продаж свого кошика сигарет із таким завзяттям, якого можна було б очікувати від кабального торговця. Унизу, у темному кінці платформи, натовп великих, терплячих, незграбних рядових хрипко торгувався з грецьким сатлером, який тримав там крамницю. У двох кроках від станції вогні різноманітних грецьких крамниць виблискували крізь незліченні ряди пляшок і відбивалися в проміжному озері водянистого бруду, яке місцями було настільки глибоким, що можна було втопити одну.
Тепер у Ляоян панував тверезий і усталений спокій процвітаючого маленького ринкового містечка в Англії. П’ять пар рейок виблискували у світлі лампи, буфет перетворився на офіс диспетчера руху, а станція була поділена на купе, в яких терпляче й безшумно працювали прозаїчні малорухливі чоловічки. На пероні не було натовпу. Кілька людей поспішно перетнули його з багажем. Кілька носильників пройшли по ньому, розмахуючи ліхтарями. Як уві сні я вийшов з потяга і пройшов крізь хвіртку. Надворі не було ні натовпу гучних, образливих чоловіків «джінрікша», які бажали отримати три-чотири карбованці, щоб принести тобі кілька сотень ярдів, ні довгої черги чистокровних тварин, утримуваних терплячими санітарами, ні натовпу рядових, які змагалися з китайцями за кілька копійок, які принесла б їм коня.