Провівши одну ніч, не прикриваючись, у відкритому полі, росіяни тепер повинні були провести наступну ніч, не прикриваючись, у відкритих вантажівках. Японці, мабуть, мали намір перевірити хвалену здатність москалів протистояти холоду. Був помірнийвеликий натовп японців і китайців на станції, але вони не аплодували і не проводили жодних демонстрацій. Японець ніколи не радіє, навіть коли повз проходить «Тенно Хайку» (його іноземці називають Мікадо), і тепер він з серйозною посмішкою дивився на гучний бездоганний галас росіян, між якими ділили банки з твердим печивом. Японський охоронець у кожній вантажівці мав завдання розподіляти, і він розкидав речі серед своїх в’язнів, як людина кидає хліб собакам. Росіяни теж, як собаки, дерлися за їжею з криками «М возмее сюда!».» і « Дай хліб! Пристойні станційні околиці відгукувалися ревами одного великого хлопця, який нічого не отримав, але єдиною відповіддю вартового було поважно підняти порожню банку, щоб показати, що її більше немає. Кілька поранених японських офіцерів у білих «кімоно» з червоним хрестом на плечі стояли на платформі й дивилися на них із презирством. Вони знали, що якби були на місці росіян, вони б швидше померти від голоду, ніж підняти такий непристойний галас.
Щоб оцінити значення цієї історичної сцени, треба було тривалий час прожити на Далекому Сході і повністю відчути дух, з яким білі поселенці ставляться до жовтих мешканців. Коли сім років тому я вперше подорожував із Тяньцзіня до Пекіна, служитель-китаєць урочисто запровадив мене у вагон, у якому дозволено їздити лише білим чоловікам. Мандарини, кулі, китайські принци та китайські повії були звалені разом у брудних вагонах третього класу. Вони всі були жовті; навіщо між ними робити якісь відмінності?
Жоден китайський гість ніколи не оскверняв священний преоколицях Шанхайського клубу (який ще пару років тому не дозволяв японцям переступати свій поріг — ні, навіть якщо цей японець носив ім’я Того чи Курокі), і жоден європеєць, якщо він не був божевільним чи п’яним, ніколи б не мріяв запросити китайського джентльмена на обід.
Японців обмазували тим самим пензлем, а мова «жовтих мавп», якою ласував Порт-Артур, була спокійною порівняно з тим, що можна було почути в барах готелів Йокогами навіть після початку останньої війни.