«Але хіба хтось із них не завдав тобі більше клопоту, ніж інші?» — запитав я.
«Ні», — відповів він, сміючись. «Вони всі на одному рівні».
Однак він визнав, що російські солдати були хорошими бійцями. Подібно до генерала Фудзі, він, здавалося, хотів дізнатися, чи знають росіяни про внутрішні негаразди у своїй країні, і розсміявся.
приємно, коли він почув, що вони були. Власне кажучи, японці доклали особливих зусиль, щоб добре інформувати росіян з цього питання. Якийсь час посилали солдатів з прапором перемир'я і оберемком літератури про біду в Росії в місця поблизу російських застав; але, оскільки через деякий час росіяни погрожували обстріляти кожного, хто прийде з таким дорученням, для поширення інформації вдалися до інших засобів.
Коли я запитав генерала Курокі, чи будуть японці задоволені захопленням Мукдена і чи є шанси, що війна колись закінчиться, він на мить замовк, як людина в глибоких роздумах, а потім вражаюче відповів: «Війна має тривати». Насправді японські офіцери й солдати справили на мене в той час враження, що вони майже повстатимуть, якщо війну буде припинено до захоплення Харбіна й Владивостока. Замість того, щоб втомитися, вони, здавалося, тільки розігрілися до своєї роботи.
Японський звичай дарувати відвідувачам незначні подарунки, і, коли я виходив із кімнати, генерал Курокі подарував мені коробку турецьких сигарет. Потім я повернувся до своєї в’язниці, де мене відвідували протягом решти дня кілька дуже співчутливих японських кореспондентів і англомовних японських цивільних, які працювали в штаб-квартирі Курокіса як цензори тощо.
Як я вже натякнув, їсти чи пити було дуже мало, оскільки японці везуть із собою небагато предметів розкоші, тож вони ніколи не можуть продемонструвати нічого, що наближається до розкішної гостинності росіян, але вони, здавалося, робили все можливе, щоб розважити нас.
РОЗДІЛ XVI
НАЗАД ДО ЛЯОЯНА
У понеділок, 13 березня, мені сказали готуватися через годину вирушати в Дальній. Я не витратив і п’яти хвилин, щоб зібратися, бо мені не було чого пакувати речі, і на світанку я вирушив із — або, скоріше, «під вартою» — молодого солдата на ім’я Т. Хара. Хара Сан, який добре розмовляє англійською, був чудовим супутником у подорожах і надзвичайно володів японськими якостями такту, доброго гумору та фізичної витривалості. Він сказав мені: «Пане, ви будете дуже цивілізовані, коли дійдете до Дальнього», маючи на увазі, що я матиму можливість добре вимитися, і я подякував йому за цей пронизливий, але з добрих намірів коментар щодо мого особистого вигляду.