Тоді я подякував Богу, що я не генерал, бо в такому разі вони, мабуть, взяли б собі в голову, щоб у моїй спальні всю ніч грав духовий оркестр.
Рано вранці у вівторок, 14 березня, ми вирушили в Танко, біля копалень Йентай.
Інстинктивний страх, що японські батареї будуть обстрілювати нас, охопив мене, щойно ми залишили Кандалусан, бо, коли я був там востаннє, було небезпечно відходити на будь-яку значну відстань на південь від російських ліній. Але нарешті ми пройшли те, що довгий час було спірною землею, і дісталися того, що давно було японськими форпостами. По один бік Шахо (який тоді був, як і Хунхо, майже вільний від льоду і важкопрохідний) крайні російські пости з частоколами, огорожами з колючого дроту та пастками; з іншого боку — простіші японські землянки й траншеї. Здається, росіяни
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
вічно готувався до нападу; японці постійно готувалися до наступу.
Усю дорогу від Шахо до Йентая пролягала тролейбусна лінія набагато простішої й дешевшої конструкції, ніж чудові вузькоколійки, які росіяни побудували на схід і захід від Мукдена і які згодом цілком потрапили в руки завойовників.
Цього дня я зустрів звичний нескінченний потік військових кулі та китайських візків. Японського солдата, який заснув в одному з останніх, розбудив схвильований водій, який крикнув йому: «Швидше! Швидше! Подивися! Дивися! Білий чоловік! Волохатий варвар спійманий!» Але, на мою велику огиду — адже до того часу я привертав стільки уваги, як корова з двома головами — маленький японець лише вилаяв китайця і знову заснув, майже не поблажливо ставлячись. прихилити мене поглядом. За старих часів наша прихильність до того, щоб у японських готелях мати цілу спальню лише для себе, наша неприязнь до розголосу, який здобуває японська лазня, і наша безпричинна огида ходити, як вони, inpuris naturalibus, спонукали японців до підозри, що в нашому способі існування та нашій тілесній формі є щось таємниче, щось, чого ми соромилися і що ми хотіли б приховати; але тепер, коли вони захопили десятки тисяч нас — чоловіків, жінок і дітей, у тому числі хворих, поранених, голих і божевільних, тепер, коли вони поховали наших понівечених мертвих на всьому шляху від Порт-Артура до Кайюаня; що вони спостерігали за всіма видами екземплярів нас день і ніч з увагою натураліста, який вивчає нове
3 так І
різновид жука; що вони наглядали за тим, щоб ми приймали обов’язкове купання, десятки за раз на карантинних станціях у Ніношімі та Нагасакі, їхню гостру цікавість треба назавжди позбутися.