Зовнішній вигляд генерала суворо дотримувався з суворістю його оточення. Це був середнього зросту невибагливий пан, із сивуватими вусами й густим сивуватим волоссям. Він зустрів мене дуже природно і приємно, і, за японським звичаєм, продовжував усміхатися весь час, поки я залишався з ним. Він попросив мене вибачити, що я сів, оскільки він був у панчохах; і він розмовляв лише японською через перекладача, капітана Т. Окаду, я думаю. Оскільки він стояв спиною до вікна, я не міг добре розгледіти його обличчя, але я забрав із собою враження простої, твердої, сірої, дружньої фізіономії, яка, однак, могла б бути жахливою, якби хотіла. Це був безсумнівно військовий, але в натовпі на станції Сімбаші чи в парку Уєно він не привернув би особливої уваги. Ви можете сказати лише: «Це якийсь офіцер», але це може бути майор, капітан флоту або хтось із транспортної служби. Але ця невиразна людина затьмарює всіх стародавніх героїв Японії — Нобунага, Хідейосі, І Еясу, Като Кій Емасу, Коніші та всіх інших. Якщо релігійні звичаї Японії не зміняться, він все одно буде таким богом, як І Еясу, як брати Сога. Інші країни крізь тумани років дивляться назад у пошуках свого найбільшого капітана. В особі генерала Курокі Дай-Ніппон сьогодні отримала своє. Можливо, він і не найвидатніший полководець Японії, але Європа ніколи не забуде його імені, тому що він перший лідер Жовтих, який побив білих людей сучасною зброєю.
Генерал не ставив мені жодних навідних запитань щодо росіян (здається, він залишив усе це на відкуп проникливого Фуджі, якому, однак, я відмовився давати будь-яку інформацію, яка могла б зашкодити Куропаткіну), але він хотів знати, скільки часу я мав був з ними. — Від початку війни, — відповів я.
«Тоді, — сказав він, кидаючи пильний погляд на мої російські пальто, шапку й чоботи, — ви так довго були з ними, що майже самі стали росіянином — принаймні, що стосується вашого одягу».
Я пояснив, що іншого теплого одягу в Мукдені не було, і що, крім того, мені краще носити російський одяг, бо якби я виглядав надто чужим, у мене могли б часто виникати труднощі з дозорними та патрулями.
Він зі сміхом визнав це правду. Коли я запитав його, що він думає про російських генералів, він спочатку звернув питання на комплімент. «Якби вони були такими ж сміливими, як кореспонденти, — сказав він, — вони могли б зробити краще».
Я подякував йому з боку кореспондентів, але зауважив, що мені здається, що російські генерали часто бувають занадто сміливими і виявляють себе занадто необачно. Я згадав про справу графа Келлера, який був убитий, і генералів Міщенка, Ренненкампфа, Церпіцького та інших, які були поранені.
Однак на генерала Курокі це не вразило. Він вважав, що російські генерали не були здібними людьми.