Боязкий дівчачий юнак, який йде до британської чи американської армії, незабаром змінює свій характер або залишає армію. Океан традицій, старий, як Юлій Цезар, змітає або його, або його маленьку купу принципів чи упереджень. Місіонери та суворі батьки можуть жалкувати про такий стан речей, але люди світу усвідомлюють, що необхідно врахувати надзвичайно велику життєву силу, необхідну тому, хто приймає військову професію. Гордон може бути закріплений у серці британських нонконформістів, і навіть військовим він може подобатися тепер, коли він мертвий; але те, як британські офіцери говорять про живих товаришів типу Гордона, не підходить для публікації.
Ви не можете одночасно їсти свій торт і мати його. Якщо ви хочете армію, ви повинні нервувати, щоб довго стояти. Ви не можете очікувати, що це буде недільна школа. Старомодні батьки часом уявляють, що можуть знайти для свого маленького Франциска Ксаверія святий полк. Вони ніколи не зможуть його знайти. Вони не могли знайти його серед хрестоносців чи папської гвардії. Його не існує. Його ніколи не існувало. Це протиріччя в термінах.
Проте в японській армії, здається, немає традиції буйності. Я помітив це під час свого перебування в Японії; Я помітив це в Маньчжурії; і тепер я знову помітив це на Ава Мару. Здавалося б, ніби японська армія запозичила аскетизм у своїх ворогів єзуїтів, так само як єзуїти запозичили деякі моменти у своїй організації від армії.
Якби «Азва Мару» була російським човном, ви не могли б почути себе, що говорите, через шум у їдальні. Санітари в чоботях перекидалися один через одного, поспішаючи виконувати накази своїх господарів. Халодна шинка, романи Данченка, розлите пиво, «Новое время», розтрощені сірникові коробки, чийсь револьвер (заряджений), кілька окурків, наполовину порожня коробка сигарет і пляшка горілки — нерозривно перемішалися б на столі.
Але їдальня Awa Maru схожа на траппістську трапезну. Фігури в білих мантіях ковзають туди, скупо їдять найпростішу японську їжу, розмовляють тихими тонами, а потім знову ковзають. Справа не в тому, що вони мають низький стан здоров’я, адже всі належать до класу «легко поранених», більшість із них страждають від простих кульових поранень рук чи ніг. Це японський звичай.
Після обіду дехто з них грає в гру «го», тоді як один з певними музичними претензіями м’яко вбиває різні прості європейські мелодії на фортепіано, завжди закінчуючи «Кі Мі Гай Йо», національним гімном Японії.
Вони надзвичайно чисті. Коли вони ходять босоніж, за винятком сандалій, можна побачити, що їхні нігті на пальцях ніг, очевидно, вимиті, відполіровані та підстрижені так само ретельно, як нігті модної дами.
Їхні зуби настільки білі, а рот настільки добре вимитий, що можна повірити, що їх слина складається виключно з мильної піни. Їх єдиним недоліком є високі монгольські вилиці і широкі ніздрі. Це дрібний недолік, але