Прощавайте, козаки забайкальські! Я завжди буду чути твої сумні пісні, що лунають у безмежних просторах Росії. Я завжди буду чути стукіт копит твоїх маленьких поні, що дзвенять у безмежних пустках. Але вас я більше ніколи не побачу,
Це може здатися принизливим і нечоловічим зізнанням, але мушу зізнатися, що моя мука була така, що замість того, щоб лягти спати, як добрий буатржуа, яким я був тепер, я півночі сидів на тій холодній безлюдній палубі, таємно плакаючи, як дитина.
Усі наші супутники в першому класі — поранені японські офіцери, які повертаються додому в місця, назви яких звучать як музика — Оморі, Аріма, Оісо, Ханада, Нара, Тоса, Міто, Оріо. Вони носять бездоганно білі «кімоно» з маленьким червоним хрестом на плечі, і вони виглядають в них набагато краще, ніж в іноземному одязі, тоді як, з іншого боку, російські поранені виглядають у своїх «кімоно», як люди в нічних сорочках. Маленькі, стрункі, безбороді, ніжні, молоді, безшумно пересуваються у своїх «вараджі» або солом’яних сандаліях, вони нагадують черниць-францисканок. Два роки тому я б з презирством розсміявся, якби ви сказали мені, що ці люди кинуть стрімголов від міста Мукден триста п'ятдесятитисячну армію росіян.
Для мене, щойно прибулого з російського табору, все в цих японських офіцерах так само вражає, наче вони прийшли з іншої планети, але особливо вражають дві речі: одна — їхня молодість, друга — їхня лагідність. Звикши більше року до одружених російських лейтенантів і капітанів середнього віку, мені дивно опинитися серед натовпу офіцерів, більшості з яких не старше двадцяти трьох років, і жоден з них не одружений. Це як бути в школі для хлопчиків або в столовій прапорщиків на борту британського канонерського човна, кажуть в Espiegle. Росія послала на цю війну своїх стареньких, сивобородих, дідів-резервістів. Японія надіслала вершки своєї мужності. Результат зрозумілий для всіх чоловіків. Це також, як і все інше в перевернутому світі, парадоксально. Сповнений ентузіазму юнак із сильними кінцівками й довгим життям попереду зі сміхом відкидає це життя; роздратована, песимістична сива голова, якій залишилося прожити лише кілька жахливих років, обіймає своє життя, наче воно є цінним.
Лагідність японських офіцерів важко описати. В жодній країні немає такого офіцера. Америка, Англія, Франція, Німеччина, Росія мають у своїх арміях людей приблизно одного типу — але це тип, якого немає в Японії. Деякі п'ють більше ніж інші, але всі п'ють. Деякі веселіші за інших, але всі вони геї. Це лише питання ступеня.