Часто ми проходили повз потяги солдатів, які прямували на південь, потяги з боєприпасами, потяги, повні коней. Солдати були молоді, витривалі, сповнені юнацького запалу; станції були весело прикрашені на їхню честь прапорами та ліхтариками, що сходять, і переповнені друзями, які прийшли їх проводжати.
Здалеку, на схилах пагорбів, ми могли бачити нові війська, які тренувалися, обережно наступаючи проти уявного ворога, виносячи «поранених», проходячи всі види військових еволюцій із запалом природжених солдатів і водночас із урочистістю священиків, залучених до якогось урочистого обряду. Імператорські гвардійці гарцювали, як люті ляльки на конях. Раніше я сміявся з них, коли вони приходили врожаю. Цього разу я цього не зробив. На них серйозно спостерігали гурти скромного «несана», гурти босих хлопчаків з дітьми на спинах.
Зовсім молодий солдат у дуже новому мундирі, пошитому, очевидно, з тонкого сукна, зробленим добрим кравцем, а також із болісно новою шаблею, прикріпленою до нього ременями й пряжками, що, здавалося, вийшла з рук майстра лише напередодні, увійшов до нашого вагону, а за ним на шанобливій відстані йшов його старий батько, який, мабуть, приїхав проводжати сина на війну, і який, через годину чи дві, запропонував йому рис, запалив його цигарку і ставився до нього, як до бога. Так, можливо, батько Марка Курція ставився до свого сина перед тим, як він пішов у цю грізну прірву на форумі;
З ДАЛЬНЬОГО ДО ЯПОНІЇ 39т і така зміна стосунків, які зазвичай існують між батьками та їхніми дітьми, була б не менш чудовою в стародавньому Римі, ніж у сучасній Японії.
Усі офіцери, які час від часу супроводжували нас як звичайні пасажири, були поранені, більшість із них у тому місці смерті, у Порт-Артурі. Усі молоді солдати, які охороняли нас у маленькому японському будиночку, де ми були ув’язнені в Сідзуоці, були поранені в Маньчжурії, деякі з них неодноразово поранені; але всі дуже прагнули знову вирушити на фронт.
Одному жвавому хлопцеві, який отримав дозвіл, товариші заздрили, як школяреві, що повертається додому перед канікулами. Він прийшов до мене в мою мальовничу маленьку в’язницю з рейок і паперу, щоб попрощатися зі мною, і я пам’ятаю, що його супроводжував яскравоокий товариш, трохи старший за нього, з яким він був у такій радісній близькості, що я думав, що вони просто «приятелі».
Але компаньйон виявився його батьком! 11 Він не молодий? — сказав мені пізніше син, дивлячись услід за усамітненою формою свого батька, а очі його сяяли синівською гордістю й любов’ю.